Минулого тижня (у четвер) біля Меморіалу десантників відбулася щорічна поминальна церемонія за загиблими воїнами Десантної бригади. Церемонію очолив командувач Центрального командування генерал-майор Аві Блют, у ній взяли участь родини загиблих, а також колишні та нинішні командири й бійці бригади.
«Мене звати Авнер Коен, я брат загиблого», — сказав представник родин загиблих Авнер Коен, брат сержанта Аді Коена, хай спочиває з миром. «Це почесне звання, якого ніхто не бажає отримати. Аді загинув у важкому бою напередодні Тиша б’Ав, 2 серпня 2006 року, рівно за місяць до свого 19-го дня народження, ставши наймолодшою жертвою Другої ліванської війни. Втрата — це те, в чому ти опиняєшся «на порозі» — без вагітності чи пологів, без попередньої підготовки до часу чи способу. Це одна з тих речей у житті, які приходять непроханими, і ти не можеш на них вплинути».
«Моя чудова історія починається з дзвінка від мого командира, який попросив мене приєднатися до 100-денної резервної служби на півдні Лівану. Коли я зрозумів, яка це бригада і в які дати відбуватиметься операція, я не міг відмовитися замкнути коло, яке представило мені це місце, ті ж самі дати в тому ж секторі з тими ж самими силами, лише з різницею у 20 років».
«20 років я живу Ліваном, — додав представник родин загиблих, — селами, стежками та назвами — усе це з уривків розповідей та окремих фотографій. 20 років я намагався витягти кожну деталь, яка б створила послідовність спогадів про останні переживання мого молодшого брата Аді в його дуже короткому житті, хай його пам’ять буде благословенною. Раптом, через 20 років, я мав привілей особисто пережити, а не лише через фотографії та розповіді, ті ж самі пейзажі та ті ж самі переживання. Справді, звичайний десантник. І це здавалося мені таким природним».
«Але понад усе я мав привілей зблизька побачити Червону бригаду у всій її славі — бригаду, яку Аді так любив».
«Дорогі родини, — сказав командир Десантної бригади полковник Рой Цвейг-Лаві, — для нас ваші близькі — це не імена, викарбувані на камені, і не просто фотографії на меморіальних дошках. Це люди, з якими ми ділили пил, сміх у важкі моменти, страх і відчуття місії. Це наші брати, друзі та підлеглі, які залишили величезну, незамінну порожнечу».
«Минуле не зв’язує нас назад — воно надає сенсу подорожі, якою ми йдемо сьогодні. Кожен молодий боєць, який отримує червоний берет, отримує не просто тканину та символ, а спадщину тих, хто впав за нього. Ми оновлюємося — бо пам’ятаємо. Ми зміцнюємося — бо вчимося на їхньому шляху. І ми продовжуємо діяти та перемагати — бо ми зобов’язані їм своїм життям. Я віддаю шану загиблим і обіймаю вас від щирого серця, дорогі родини. Хай їхня пам’ять буде благословенною».




