Сержант Йоав Кляйн, який загинув разом з підполковником Дором Бен Сімхоном, сержантом Ноа Хабшуш та сержантом Лявом Кабабією, описується сержантом « як людина з особистим шармом, яка вміла знаходити спільну мову з усіма, кого зустрічала. І коли друг, який воював разом з ним у Газі на передовому командному пункті батальйону, згадує історію з їхнього спільного часу, на його обличчі з’являється легка посмішка крізь смуток.

«Коли до батальйону прибув новий заступник командира батальйону, в перші дні нашої спільної роботи ми намагалися виглядати якомога професійніше та серйозніше. Природно, між нами була командна дистанція, і він ще не дуже добре нас знав», — згадує «. — «І раптом, під час однієї з наших перших спільних поїздок, я помітив, що вони обоє раптом розмовляють, жартують. І навіть тоді мене не здивувало, як швидко Кляйн змусив навіть заступника командира батальйону почуватися комфортно з ним».

Кляйн, продовжує «, був дуже старанною людиною, тим, хто завжди пропонував допомогу — навіть коли йому зовсім не обов’язково було це робити. «Я пам’ятаю, що на одній з позицій, які ми тримали, нам доводилося щоночі відправляти солдата на чергування на кухню — але нашого чергового солдата з передового командного пункту ще не було з дому. Раптом Кляйн підійшов до мене і сказав, що піде сам, не чекаючи мого прохання. Таким він був».

Разом з ними на передовому командному пункті був також сержант Ляв Кабабія: спокійна, скромна людина, танкіст. «Він говорив тихо, і раптом у ревучому танку всі замовкали і слухали його», — згадує «. — «Одного разу ми отримали нові знаки для танків, і ми хотіли написати на них щось своє — щоб нас ідентифікували. Тоді Кабабія запропонував ідею написати великими літерами ім’я нашого заряджаючого. Це був чудовий жарт, бо ми знали, що заряджаючому це не дуже сподобається. Донині цей знак прикріплений до нашого танка.

Сержант Ноа Хабшуш, командир танка, вперше зустрівся з сержантом « на початку навчального курсу в Шізафоні. Вже тоді, як свідчить «, Ноа був надзвичайно відповідальним і серйозним. «Я пам’ятаю, як дивився на нього і бачив, як він стає командиром батальйону через 20 років», — свідчить він.

«Під час курсу я мав великі труднощі з проходженням Бар-Орім (смуги перешкод). Я скористався всіма можливостями, поки не дійшов до фінального випробування з ще одним солдатом, яке визначало, чи підемо ми на оперативне чергування, чи ні», — демонструє сержант «. — «Коли я встав о 4 ранку на пробіжку, я побачив, як Ноа готується поруч зі мною. Він справді прийшов пробігтися зі мною. Я стояв там і думав — вау, ця людина відмовляється від свого сну, а під час навчання сон — це дорогоцінний час, а він іде зі мною на пробіжку Бар-Орім о 4 ранку.

«Ми пробігли все це випробування разом, і він весь час підштовхував нас вперед, і в кінці кінців ми його пройшли — завдяки йому. І він залишався такою доброю людиною, навіть коли я зустрів його тут, за кілька днів до його загибелі».

Лейтенант «, командир взводу 52-го батальйону, приєднався до «оперативного чергування» минулого березня, коли почалися бойові дії в Лівані. «Це був такий бурхливий період, постійних змін», — описує він. — «Ми почали з боїв у Хіям, а коли переїхали до Айта-еш-Шааб, прибув Дор Гадалія Бен Сімхон».

Вже на початку його служби було зрозуміло, що командир батальйону привніс новий дух. «Я людина, яка мало посміхається, я зберігаю серйозний вираз обличчя, і навіть коли Дор приколов мені знаки розрізнення, я не посміхався», — згадує він. — «І тоді він помітив мене, поправляючи їх на моїй погоні, і прошепотів мені на вухо: «Чому ти не посміхаєшся? Посміхнися».

Ще один випадок ілюструє, яким командиром був Дор: «На мій день народження ми ще воювали на півночі. Я зайшов у намет, і солдат, що охороняв вхід, сказав мені: «Командир у твоїй кімнаті». Я зайшов, і простір був повний людей: раптом я впізнав Дора, який почав співати мені «З днем народження», і всі приєдналися до нього. Це був момент, коли я сильно відчув, як сильно він дбав про своїх солдатів — не тільки тому, що він пам’ятав, що у них день народження, але й тому, що він дбав про те, щоб відсвяткувати його для них».

Незабаром, несучи з собою біль і пам’ять про втрачених друзів, бійці повернуться до бою. «Я не знаю, як я почуватимуся зараз, але я впевнений, що вони супроводжуватимуть мене, і я думатиму про них весь час», — сумно підсумовує сержант «. І чи будуть вони в Лівані, Газі чи Юдеї та Самарії, Дор, Ноа, Йоав і Ляв також будуть з ними — у їхніх думках, у їхніх серцях, у легкій посмішці, на нічній пробіжці, під час чергування на кухні або коли вони побачать помітний знак на танку.